У повісті С. Каледіна “Смиренний цвинтар” (1987) намальовані сцени з життя “колишніх” людей, спившихся, що втратили людський вигляд, що перемінив імена на клички. Їхній цвинтарний побут викликає жаль і відраза. В останній главі “Євгенія Онєгіна” Тетяна прощається зі своїм героєм:

• …Зараз віддати я рада
• Все це дрантя маскараду,
• Весь цей блиск, і шум, і чад
• За полицю книг, за дикий сад,
• За наше бідне житло,
• За ті місця, де в перший раз,
• Онєгін, бачила я вас,
• Так за смиренний цвинтар,
• Де нині хрест і тінь галузей
• Над бідної нянею моєї…

Медитативно-элегическое настрій героїні А. Пушкіна, що спливає в пам’яті читача, різко контрастує з контекстом, у якому С. Каледін використає центон “смиренний цвинтар”. У результаті його цвинтар також виступає знаком, символом, але вже зовсім іншої епохи, цинічної й жорстокої. У добутках соціалістичного реалізму любовні сцени зображувалися, як правило, дуже скупо або зовсім не показувалися. Лише іноді можна було стежити за романом головного інженера із замужньої жінкою-технологом. Критика навіть винайшла спеціальний термін - “оживляж”, яким оцінювалися ситуації, подібні вищезгаданої, використовуваними письменниками для очеловечивания своїх героїв.

У добутках “іншої” прози, навпроти, рідко обходилося без постільних сцен одна відвертіше іншої. Складалося враження, що саме в області сексу в першу чергу реалізується воля, яку знаходить людина з рятуванням від тоталітаризму. Відсутність почуття міри позначилося й у тім, що на сторінки літературних творів удосталь висипалася ненормативна лексика. Причому деякі автори, ничтоже сумняшеся, видавали її прямим текстом, уникаючи звичайних у подібних випадках многоточий, прийнятих у цивілізованому світі й освячених багатовіковими традиціями.