Поява професійних адвокатур у Росії пов’язане із судовою реформою 1864 р. Одержавши законодавче закріплення в судових уставах, вона стала новою юридичною установою Росії. У дореформений час протягом декількох століть роль адвокатів виконували приватні особи - стряпчі або заступники по справах. Їхньої функції не були законодавчо регламентовані, яких-небудь вимог до них (у вигляді наявності фахової освіти й інших) не пред’являлося. Як правило, їхні обов’язки обмежувалися складанням деяких документів (паперів), їхньою подачею й т.д. І навіть створення в 1832 р. інституту присяжних стряпчих у силу станового характеру їхньої діяльності не могло гарантувати новим соціальним шарам Росії захист їхніх інтересів у суді й інших установах

По судових уставах 1864 р. адвокати розділялися на дві категорії - присяжних повірників і приватних повірників. Присяжні повірники поєднувалися в особливу корпорацію - стан присяжних повірників. Для таких корпорацій було характерно внутрішнє самоврядування у вигляді виборних органів (рад присяжних повірників) і нагляд за їхньою діяльністю з боку судових органів. У завдання адвокатур крім захисту по кримінальних справах входило представництво сторін у цивільному процесі й надання юридичної допомоги населенню, включаючи безкоштовні консультації для бедних.

Присяжними повірниками могли бути особи, що досягли 25-літнього віку, що мають вище юридичне утворення й п’ять років судової практики як чиновник судового відомства або помічника присяжного повірника. У деяких радах присяжних повірників (наприклад, Петербурзькому) для кандидатів улаштовувалися іспити з метою перевірки їх практичної підготовленості

Певне поширення в цей час одержав інститут помічників присяжних повірників. До них ставилися особи, що одержали юридичне утворення, але ніде не служившие.

Як органи самоврядування корпорації присяжних повірників діяли (але далеко не у всіх губерніях) ради присяжних повірників. Вони складалися з голів, товаришів голови й членів ради, чиї посади були виборними. Вибори в раду проводилися окремо на кожну посаду простою більшістю голосів. Рада переобиралася щорічно на загальних зборах присяжних повірників після звіту попереднього складу

Рада здійснювала свою діяльність по різних напрямках. Він приймав і звільняв присяжних повірників, здійснював дисциплінарну практику, розподіляв “безкоштовні” справи серед присяжних повірників, урегулював різні суперечки між ними й т.д. Свої рішення він приймав більшістю голосів. Діяльність ради контролювалася судовою палатою

6 червня 1874 р. був виданий закон, що заснував поряд із присяжной адвокатурами інститут приватних повірників. Підставою твердження в посаді приватного повірника й одержання права на участь у виробництві цивільних справ у світових суддів і в загальних судових установленнях було одержання особливого свідчення, що видавалося тими судами, в окрузі яких приватний повірник здійснював клопотання по справах

У подібному виді інститут присяжной і приватної адвокатур проіснував до листопада 1917 г.

Декретом про суд № 2 передбачалася організація колегій правозаступників при Радах робочих, солдатських, селянських і козачих депутатів. Щоб стати членом такої колегії, була потрібна рекомендація місцевої Ради. Правозаступництво здійснювалося у формі суспільного обвинувачення й суспільного захисту. Колегії були єдиними для громадських обвинувачів і суспільних захисників. Крім зазначених обвинувачів і захисників у судових дебатах могли брати участь один обвинувач і один захисник із присутніх на судовому засіданні осіб

Удосконалювання судочинства змінило й діяльність правозаступників. Поступово більш чітко розділяються функції обвинувачення й захисту, намечается врегулювання питання про заробітну плату членів колегії правозаступників, звужується, а потім і ліквідується допущення безконтрольного захисту всудах.

Положення про народний суд від 30 листопада 1918 р. установлювало, що для сприяння суду в справі найбільш повного з’ясування всіх обставин, що стосуються інтересів обвинувачуваного або сторін, що беруть участь у цивільному процесі, при повітових і губернських виконкомах Рад повинні засновуватися колегії захисників, обвинувачів і представників сторін у цивільному процесі. Члени колегії вважалися посадовими особами, їм установлювалася заробітна плата в розмірі окладу, виплачуваного народним суддям

Незважаючи на ряд мер по поліпшенню організації колегій правозаступників, діяльність останніх не відповідала тим вимогам, які держава до них пред’являло. Тому Положення про народний суд від 21 жовтня 1920 р. скасувало колегії правозаступників і встановило нову форму судового захисту. Здійснення захисту розглядалася як суспільна повинність всіх громадян, здатних виконувати цей обов’язок. Громадяни, що можуть виконувати обов’язку захисника, включалися в списки, що становляться відповідно до Інструкції про організацію обвинувачення й захисту на суді від 23 листопада 1920 р. Особи, приваблювані як захисників, звільнялися від основної роботи на необхідний строк; за ними зберігалася заробітна плата на час участі в процесі або виплачувалися добові з державних засобів у розмірі мінімуму заробітної плати. При недоліку захисників із числа зазначених осіб суди залучали як таких консультантів відділів юстиції. Така форма організації захисту проіснував до судово-правової реформи 1922 - 1924 гг.

Положення про адвокатури, затверджене 26 травня 1922 р., визначало адвокатури як самоврядну організацію, покликану надавати юридичну допомогу населенню. При губернських відділах юстиції утворювалися колегії захисників по карних і цивільних справах. Члени колегії захисників першого скликання підбиралися губернськими відділами юстиції з наступним твердженням їх губернськими виконавчими комітетами. Надалі право прийому нових членів надавалося президії колегії захисників. Президія губисполкома мав право відводу прийнятих нових членів колегії. Члени колегії захисників не мали права займати посади в державних установах і підприємствах, за винятком осіб, що займають державні посади по виборам, професорів і викладачів юридичних наук

Крім членів колегії захисників правом здійснювати захист на суді володіли близькі родичі обвинувачувані й потерпілого, представники підприємств, установ і ВЦСПС.

Після прийняття Конституції СРСР в 1936 р. було розроблено нове Положення про адвокатури, затверджене СНК СРСР 16 серпня 1939 р. Відповідно до цього Положення колегії адвокатів створювалися в межах краю, області, автономної й союзної республіки. Лише в тих республіках, де не було крайового (обласного) розподілу, вони організовувалися в межах союзної республіки

Членами колегії адвокатів могли бути особи: имеющие вище юридичне утворення; юридичні школи, що закінчили, при наявності стажу практичної роботи в судових, прокурорських і інших органах юстиції не менш одного року; не мають юридичного утворення, але проработавшие не менш трьох років у тих же посадах. Особи, що закінчили юридичні школи, але не мають стажу практичної роботи в судових, прокурорських і інших органах юстиції, приймалися колегії адвокатів як стажистів. Органами керування колегії були: загальні збори адвокатів, президія обласної, крайової й республіканської колегії адвокатів і ревізійна комісія. Всю роботу адвокати вели в юридичних консультаціях. Загальне керівництво колегіями адвокатів покладало на союзно-республіканський Наркомат юстиції СРСР і його місцеві органи, які були наділені досить широкими повноваженнями, що дозволяли їм безперешкодно втручатися в справи колегій і командувати ними

Загальновизнано, що ефективність діяльності адвокатів, особливо по кримінальних справах, в 30-40 р. була знижена з ряду причин. До них варто віднести негативне відношення до участі адвокатів у карному судочинстві судових працівників, керівників наркомату юстиції й інших правоохоронних органів. Величезну негативну роль зіграли постанови ЦИК СРСР від 1 грудня 1934 р. і від 14 вересня 1937 р., що встановили особливий порядок судочинства по справах про терористичні організації й терористичні акти, контрреволюційному шкідництві й диверсіях. Розгляд цих справ у суді велося спрощено, зокрема без участі обвинувачення й захисту

Pages: 1 2 3 4