Тема поета, його призначення й долі займає важливе місце у творчості класиків російської літератури А. С. Пушкіна й М. Ю. Лермонтова. Протягом всього свого життя вони міркували над цією проблемою, і тому образ поета, віршотворця в них не є статичним, а змінюється разом із самими авторами, їхніми поглядами, світоглядом.
У ранній ліриці Пушкіна поезія розцінювалася як цивільне служіння Вітчизні. Поет повинен був “оспівати волю миру, на тронах уразити порок”. Ці рядки з оди “Вільність”, написаної в 1817 році, призивають до скинення тиранії, схилитися царів “під покров надійну закону”. Ода з’явилася першим прикладом цивільної лірики, що пізніше знайде відбиття й у творчості Лермонтова.
У вірші до Н. Ю. Плюсковой Пушкін прямо заявляє:
Волю лише учася славити,
Віршами жертвуючи лише їй,
Я не породжений царів забавити
Соромливої музою моєї.
Він уважає, що призначення поета полягає в тім, щоб бути “луною народу”, виражати всієї його ідеї волі, рівності, братерства, відгукуватися на всі потреби. Лермонтов же, порівнюючи поета з кинджалом у вірші “Поет”, писав, що поет “запалював бійця для битви, він потрібний був юрбі, як чаша для бенкетів, як фіміам у годинники молитви”. Автор також думає, що поет втратив своє колишнє значення в сучасному світі:
Твій вірш, як божий дух, носився над юрбою
И, відкликання думок шляхетних,
Звучав, як дзвін, на вежі вічовий
У дні торжеств і лих народних.
Лермонтов, звертаючись до поетів-сучасникам, ставить риторичне запитання: “Прокинешся ль ти знову, осміяний пророк?”
Переживаючи творче дорослішання, Пушкіна починає усе більше місця у своїй творчості приділяти романтизму. У період південного посилання образ поета максимально романтизований.
Тепер поет - самотня людина, що володіє нелюдською владою над розумами й долями людей. Він може бачити минуле й пророкувати майбутнє, нікому непідвласний, крім Бога. Це показано в “Пісні про Віщого Олега”, де поет рівняється з волхвами:
Волхви не бояться могутніх владик,
А князівський дарунок їм не потрібний;
Правдивий і вільний їхня віща мова
И с волею небесною дружний.
Кумирами Пушкіна, як і всієї тодішньої молоді, були Байрон і Наполеон - дві великі особистості, що стали втіленням романтичної долі, володарями дум, не до кінця зрозумілі й знедолені миром (елегія “До моря”).
У вірші “Волі сівач пустельний…” автор говорить, що він “кидав живлюще насіння”, тобто затворів, прагнув донести до людей ідеали волі й “вільності святий”, але “втратив я тільки час, благі думки й праці”. “Мирні народи” не зрозуміли його, він залишився самотнім. Ця характерна для романтизму антитеза - людин і суспільство, поет і чернь - знаходить висвітлення й у творчості М. Лермонтова. Він також уважав поета вибраною, самотньою людиною з величної, що тонко почуває душею:
Ні, я не Байрон, я інший,
Ще невідомий обранець,
Як він, гнаний миром мандрівник,
Але тільки з русскою душею.
Лермонтов уважав, що будь-який віршотворець приречений у цьому світі на страждання, нерозуміння й недовге життя. Така доля поета:
Загинув Поет! - невільник честі -
Упав, оклеветанный поголоскою…
Долі свершился вирок!
Але в Лермонтова, на відміну від Пушкіна, протистояння поета і юрби доведено до абсолюту, що обумовлено різними якостями ліричного героя обох поетів. Це спостерігається й у романтичних добутках обох поетів: вірші Лермонтова більше трагичны по своєму змісті, чим твору Пушкіна. Це пояснюється ще й тим, що вони жили в різний час. Пушкіна був носієм оптимістичних декабристських ідей, овіяних революційним романтизмом, а Лермонтов - дитя епохи розчарування, песимізму, реакції, що наступила в країні після придушення повстання декабристів.
Після південного посилання Пушкін почав переборювати романтичний максималізм і став задаватися питанням: “ чиМоже поезія стати джерелом життя, матеріальних благ?” Він починає розглядати поезію як ремесло, професію, що дає можливість жити. Відповідь на ці питання ми знаходимо у вірші “Розмова книгопродавца з поетом” (1824): “без грошей і волі ні”, а також “не продається вдохновенье, але можна рукопис продати”. Наприкінці вірша поет переходить на прозу й продає свій рукопис. Це було зовсім неприйнятно для Лермонтова, тому що він не розглядав поезію як засіб до існування.
В 1826 році Пушкін пише вірш “Пророк”, що є своєрідним поетичним маніфестом автора. У ньому говориться про властивості, якими повинен володіти поет, на відміну від звичайної людини, щоб гідно виконувати своє призначення. Якщо в інших віршах, говорячи про поета й поезію, Пушкін використовує алегоричні образи античної міфології (Музи, Аполлон, Парнас), то тут він звертається до біблійної міфології: замість поета - пророк, замість музи - шестикрылый серафим, замість Аполлона - Бог. Посланник Бога, серафим, перетворить всю природу людини, щоб зробити з нього поета-пророка. У нього відкриваються очі (“віщі зіниці”), серафим дає поетові замість мови “жало мудрыя змії”, замість звичайного трепетного серця - він всуває йому в груди “угль, що палають вогнем”. Але й цього повного перетворення людини виявляється недостатньо, щоб стати поетом (“Як труп у пустелі я лежав”). Потрібна ще висока мета, ідея, в ім’я якої поет творить, що пожвавлює його. Ця мета, ідея образно виражена як “Бога глас”:
Повстань, пророк, і виждь, і внемли,
Здійснися волею моєї
И, обходячи моря й землі,
Дієсловом пали серця людей.
Ледве більш ніж через десять років Лермонтов напише свій вірш “Пророк”, своєрідне продовження пушкінського, вступаючи з ним у полеміку. Бог дає поетові всі, щоб допомогти людям побачити й пізнати істину, але юрба відкидає його, він їм не потрібний. Якщо в Пушкіна поет зображений у мінути торжества, то в Лермонтова він у нещасті й нестатку, поет самотній у світі людей. Це зайвий раз підкреслює ту відчуженість від миру, самітність, що було характерно для лермонтовского розуміння місця художника в житті:
Дивитеся ж, діти, на нього:
Як він похмурий, і худий, і блідий!
Дивитеся, як він наг і бідний,
Як нехтують всі його!
У більше пізній період своєї творчості Пушкін задається питанням: “Що таке мистецтво? Що є творча воля?” Він уважає, що природа будь-якого творця двоїста. Так, “поки не вимагає поета до священної жертви Аполлон”, це звичайна людина, з усіма його недоліками й слабостями.
Але лише божественне дієслово
До слуху чуйного торкнеться,
Душу поета стрепенеться,
Як, що пробудився орел.
Йому починає відкриватися інший, вищий мир, на нього сходить натхнення, і він починає творити.
У вірші “Поет і юрба” (1828) автор указує нам на зміну мистецтва й поезії. На його думку, ціль мистецтва “не якась користь, а творення прекрасного”. “Ціль поезії - поезія”, - писав Пушкіна. Лермонтов у цілому погоджувався з ним. Він думав, що в словах головне не їхній зміст, не їхнє лексичне значення, а їхнє звучання й гармонія:
Є мовлення - значенье
Темно иль мізерно,
Але їм без волненья
Слухати неможливо.
Як повні їхні звуки
Шаленістю желанья!
У них сльози розлуки,
У них трепет свиданья.
Пушкін призиває всіх поетів служити тільки своїй Музі, бути вільним від
думки світла, юрби:
Поет! Не дорожи любовию народної.
Захоплених похвал пройде хвилинний шум;
Почуєш суд дурня й сміх юрби холодної,
Але ти залишися твердий, спокійний і похмурий.
У середині 20-х років у творчості Пушкіна на зміну романтизму приходить реалізм. Поет намагається зрозуміти природу натхнення, у якого багато джерел, але найбільш важливі з них - це любов і природа - вічні, неминущі цінності, що не залежать від укладу життя, політичних і соціальних умов.
Так, головною думкою вірша “Осінь” (1833) є думка про виникнення поетичного натхнення, що непідвласно людському розуму:
И забуваю мир - і в солодкій тиші
Я солодко приспаний моїм воображеньем,
И пробуджується ^поезія в мені…
И думки в голові хвилюються у відвазі,
И рими легені назустріч їм біжать,
И пальці просяться до пера, перо до паперу,
Мінута - і вірші вільно потечуть.
Друга, але не менш важлива Муза Пушкіна - це любов:
Душі настало пробужденье:
И от знову з’явилася ти,
Як скороминуще виденье,
Як геній чистої краси.
И серце б’ється в упоенье,
И для нього воскресли знову
И божество, і вдохновенье,
И життя, і сльози, і любов.
На відміну від Пушкіна, Лермонтов бачив джерело свого натхнення в іншому. Він писав, що поет належить вищому миру, на відміну від звичайної людини. Саме звідти сходить на нього натхнення:
И довго на світі нудилася вона,
Бажанням дивовижним повна;
И звуків небес замінити не могли
Їй нудні пісні землі, -
писав Лермонтов у вірші “Ангел”.
Pages: 1 2
Збережи - » А. С. Пушкін і М. Ю. Лермонтов про призначення поета й поезії - твір по творчості А. С. Пушкіна . З'явився готовий твір.