А. Н. Островський

А. Н. Островський Становлення російського національного театру й російської драматургії Драматургія особливий рід мистецтва. Вона існує “на злитті” літератури й театру, тобто в ній закони літератури й театру проявляються у своїй взаємодії. Історія сучасної російської літератури починає свій відлік із другої половини XVIII століття, з появи “Древньої російської библиофи-лики”, що ознаменував принципово нове отношете читача до вітчизняної літератури й літератури до самої себе як до самостоятеяьному й самодостатнього явища. Такий висновок зробив Д. С. Лихачов у роботі “Поетика давньоруської літератури”: “Давньоруська література існує для читача як єдине ціле, не розділене по історичних періодах. <...> Коща у свідомості читача автори і їхні добутки вибудовуються в хронологічній послідовності, це означає, що з’явилася свідомість історичної змінюваності літератури, і це значить, що процес копіювання заборонене © 2005 розвитку літератури почав відбуватися єдиним фронтом. Відколи ми можемо спостерігати появу цієї літературної пам’яті, цієї свідомості змінюваності літератури? <...> Його починає собою грандіозна діяльність Новикова по збиранню й публікації древніх пам’ятників у виданні, що підкреслює цю історичну свідомість у самій його назві: “Древня російська библиофилика”. Але свідомість історичної змінюваності стилю й мови з’являється тільки на початку XIX в. Пушкін була першим, хто відчув повною мірою розходження стилів літератури по епохах, країнам і письменникам. Він був захоплений своїм відкриттям і пробував свої сили в різних стилях різних епох, народів і письменників. Це означало, що стрибок закінчився й почався нормальний розвиток літератури, що усвідомлює свій розвиток, свою історичну змінюваність. З’явилося историко-літератур-ное самосвідомість літератури. “Отже, із праці А. Ф. Новикова, поява якого довело, що росіянці літературі, щоб вільно розвиватися, необхідно всмот-реться у свою історію, усвідомити всю довжину пройденого нею шляхи, із другої половини XVIII століття, починається нова російська література. Приблизно тоді ж починається й російський театр: його зародження пов’язане з ім’ям Федора Волкова. Таким чином, лише до середини XIX століття російська література стало абсолютно самостійним фактором світової культури, і російська сценічна школа досягла серйозних висот, сформувала найважливіші принципи й постулати драматичного мистецтва. Але що із себе представляв репертуар російських театрів? Самобутні, яскраві п’єси вітчизняних авторів були явищем украй епізодичним на їхніх сценах. “Горі від розуму” лише в 1862 році вперше побачив глядач; із всіх п’єс Н. В. Гоголя в театрах ішов тільки “Ревізор”; драматургія Пушкіна й Лермонтова російському театру була взагалі невідома. Основну масу постановок здійснювали на матеріалі перекладних французьких п’єс і наслідувальних росіян; улюбленим жанром став водевіль, і значення театру сприймалося як розважальне, розважальне. Отже, до середини XIX століття російська сцена відчувало потребу в принциповому відновленні репертуару; вона прагнула звернутися до національних образів і вітчизняних проблем. Тяга до драматургії виразна у всіх видатних російських письменників початку минулого століття. Але п’єси Пушкіна, Лермонтова, Гоголя не утворять собою взаємозалежних явищ. Вони сприймаються органічно лише взяті в контексті творчості їхнього автора; об’єднання їх у якийсь самостійний ряд виглядає механічним. Однак ці блискучі самі по собі п’єси, якщо й не зробили “російського театру”, були необхідні становленню російської драматургії. І до середини століття російська література вже була готова до зустрічі з театром. Треба особливо відзначити, що не тільки культурна, але й громадське життя країни вимагало нового театру й нової драматургії. Кінець 50-ых початок 60-ых років це очікування, підготовка й здійснення важнейщих реформ. В оновленій післяреформеній Росії особливу силу знаходить суспільну думку: більшість уперше за багато років знайшло свій голос і активно прагнуло, щоб цей голос пролунав і був почутий. Особливості цього періоду нашої історії коментує А. Аникст: “Прикордонною датою, що позначає кінець одного періоду й початок іншого, є 1855 рік рік смерті Миколи 1, тридцятирічне царювання якого ознаменувалося мрачнейшей реакцією в суспільному й духовному житті країни. <...> Скасування кріпосного права в 1861 році і його реформах, що супроводжували, були мірами половинчастими, що не вирішували всіх протиріч. Проте атмосфера в країні, у порівнянн
і із часами Миколи 1, трохи змінилася. Стало можливим більш різко зображувати зло попереднього пери-ода. Відповідно до изменившимися умов і в літературі з’явилися нові віяння. Кінець цього періоду збігається з убивством Олександра II народовольцями в 1881 році. Час, підмет нашому розгляду, охоплює чверть століття; це були роки досить плідні для російської літератури й, зокрема, для драми. Саме в ці роки російська драма досягає повної зрілості й стає головною силою в театрі. Тепер уже не одиничні шедеври.., а десятки п’єс свідчать про те, що з’явилася своєрідна російська національна драма, що володіє більшим багатством ідей і відрізняється самобутньою художньою формою “^Всі ці десятки п’єс, якщо й не написані самим Островським, те створені в співавторстві з ним, під його керівництвом. Островський один зробив те, що в інших країнах робили покоління драматургів. Цілеспрямовано й послідовно створював він російський національний театр. Унікальність дарування його в дивному гармонійному сполученні таланта літератора й театрального діяча. Він не просто створив театральний репертуар. Він сформував школу акторської майстерності. Розробив стійкому й необхідну класичному театру систему амплуа. І саме головне він сформував нового актора й нового глядача. Театр Островського явище цілісне. Він характеризується особливим відношенням до тексту, культом тексту. У самій п’єсі, за задумом драматурга, закладено вже все: і трактування кожної ролі, і необхідні режисерські прийоми, і навіть оформлення сцени. Режисер у цьому театрі особа третьорядне; від акторів і художника потрібно лише максимальна увага до авторського тексту. Адже основа будь-якої класичної п’єси діалог. Вся дія тримається на розмовах персонажів, на монологах, обміні репліками. Герої ідеальні співрозмовники. Слово вже саме по собі дія. Життя мовлення. Більшість п’єс Островського відрізняється повної досказанностью: кожному персонажу для вичерпної його характеристики автор дає висловитися цілком. Творчість глядача в такому театрі полягає в основному в співпереживанні происходящему на сцені. Глибокого соразмышления від нього ще не потрібно. Але до 70-ым років прагнення персонажів Островського до повної відвертості із глядачем заміняється стриманістю, замкнутістю. Відверті визнання поступаються місцем наме-кам, іносказанням, умовчанню. Свою роль у театрі Островського починає грати підтекст. У п’єсах 80-ых років виникають теми й образи, що передбачають принципово нове явище російської драматургії театр Чехова. Справедливо відзначає Л. М. Лотман: “Розуміння драматизму життя, що виразив Островський, його подання про драматичний конфлікт, як формі боріння особистості з поневоленням людини “загальним порядком буття “, про мовлення персонажа як найважливішому елементі драматичної дії, складне співвідношення стихій комічної й трагічного всієї цієї особливості його добутків готовили можливість революційного переосмислення законів драматургії й театру, що відбувся до кінця XIX початку XX століття.”^

Збережи - » А. Н. Островський . З'явився готовий твір.

А. Н. Островський





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.