Княгиня Віра Миколаївна ніколи не читала газет, тому що по-перше, вони їй бруднили руки, а по-друге, вона ніколи не могла розібратися в тій мові, якою нині пишуться

Але доля змусила неї розгорнути саме той аркуш і натрапити на той стовпець, де було надруковано:

“Загадкова смерть. Учора ввечері, біля семи годин, покінчив життя самогубством чиновник контрольної палати Г. С. Жовтків. Судячи з даних наслідку, смерть покійного відбулася через розтрату казенних грошей. Так, принаймні, самогубець згадує у своєму пись ме Через того що показаннями свідків установлена в цьому акті його особиста воля, вирішено не відправляти труп в анатомічний театр”.

Віра думала про себе:

“Чому я це передчувала? Саме цей трагічний результат? І що це було любов або божевілля?”

Цілий день вона ходила по квітнику й по фруктовому саду Занепокоєння, що росло в ній з мінути на мінуту, начебто не давало їй сидіти на місці. І всієї її думки були прикуті до тої невідомої людини, який вона ніколи не бачила й навряд чи коли-небудь побачить, до цього смішного Пе Пе Же.

“Почім знати, може бути, твій життєвий шлях перетнула теперішня, самовіддана, щира любов”, - згадалися їй слова Аносова.

О шостій годині прийшов листоноша. Цього разу Віра Миколаївна довідалася почерк Желткова й з ніжністю, який вона в собі не очікувала, розгорнули лист

Жовтків писав так:

“Я не винуватий, Віра Миколаївна, що богові було завгодно послати мені, як величезне щастя, любов до Вас. Трапилося так, що мене не цікавить у житті ніщо, ні політика, ні наука, ні філософія, ні турбота про майбутнє щастя людей - для мене все життя полягає тільки у Вас. Я тепер почуваю, що якимось незручним клином урізався у Ваше життя. Якщо можете, простите мене за це. Сьогодні я їду й ніколи не повернуся, і ніщо Вам про мене не нагадає

Я нескінченно вдячний Вам тільки за те, що Ви існуєте. Я перевіряв себе - це не хвороба, не маніакальна ідея - це любов, которою богові було завгодно за щось мене винагородитися

Нехай я був смішний у Ваших очах і в очах Вашого брата, Миколи Миколайовича. Ідучи, я в захваті говорю: “Так святиться ім’я Твоє”.

Вісім років тому я побачив Вас у цирку в ложі, і тоді ж у першу секунду я сказав собі: я її люблю тому, що на світі немає нічого схожого на неї, немає нічого краще, немає ні звіра, ні рослини, ні зірки, ні людини прекрасніше Вас і ніжніше. У Вас начебто б втілилася вся краса землі…

Подумайте, що мені потрібно було робити? Утекти в інше місто? Однаково серце було завжди біля Вас, у Ваших ніг, щомиті дня заповнено Вами, думкою про Вас, мріями про Вас… солодким маренням. Я дуже соромлюся й подумки червонію за мій дурний браслет, - ну, що ж? - помилка. Уявляю, яке він враження зробив на Ваших гостей

Через десять мінут я виїду, я встигну тільки наклеїти марку випустити лист у поштову скриньку, щоб не доручати цього нікому іншому. Ви цей лист спаліть. Я от зараз затопив грубку й спалюю все найдорожче, що було в мене в житті: ваша хустка, що, я зізнаюся, украв. Ви його забули на стільці на балі в Шляхетних зборах. Вашу записку, - про, як я неї цілував, - нею Ви заборонили мені писати Вам. Програму художньої виставки, що Ви один раз, тримали в руці й потім забули на стільці при виході… Кінчено. Я все відрізав, але все-таки думаю й навіть упевнений, що Ви про мене згадаєте. Якщо Ви про мене згадаєте, то… я знаю, що Ви дуже музичні, я Вас бачив найчастіше на бетховенських квартетах, - отож, якщо Ви про мене згадаєте, то зіграйте або накажіть зіграти сонату D-dur № 2, ор. 2.

Я не знаю, як мені скінчити лист. Від душі дякую Вам за те, що Ви були моєю єдиною радістю в житті, єдиною розрадою, єдиною думкою. Дай боже Вам щастя, і нехай ніщо тимчасов і життєве не тривожить Вашу прекрасну душу Цілую Ваші руки

Г. С. Ж.”.

Вона прийшла до чоловіка з почервонілими від сліз очами й роздутими губами й, показавши лист, сказала:

- Я нічого від тебе не хочу приховувати, але я почуваю, що в наше життя втрутилося щось жахливе. Імовірно, ви з Миколою Миколайовичем зробили що-небудь не так, як потрібно.

Князь Шеин уважно прочитав лист, акуратно склав його й, довго помовчавши, сказав:

- Я не сумніваюся в щирості цієї людини, і навіть більше, я не смію розбиратися в його почуттях ктебе.

- Він умер? - запитала Віра

- Так, умер, я скажу, що він любив тебе, а зовсім не був божевільним. Я не зводив з його око й бачив кожний його рух, кожна зміна його особи. І для нього не існувало життя без тебе. Мені здавалося, що я є присутнім при величезному стражданні, від якого люди вмирають, і навіть майже зрозумів, що переді мною мертва людина. Розумієш, Віра, я не знав, як себе тримати, що мені робити…

- От що, Васенька, - перебила його Віра Миколаївна, - тобі не буде боляче, якщо я поїду в місто й подивлюся на нього?

- Ні, ні, Віра, будь ласка, прошу тебе. Я сам поїхав би, але тільки Микола зіпсував мені вся справа. Я боюся, що буду почувати себе примушеним

Віра Миколаївна залишила свій екіпаж за дві вулиці до Лютеранської. Вона без великої праці знайшла квартиру Желткова. Назустріч їй вийшла сіроока стара жінка, дуже повна, у срібних окулярах, і так само, як учора, запитала:

- Кого вам завгодно?

- Пана Желткова, - сказала княгиня

Мабуть, її костюм - капелюх, рукавички - і трохи владний тон зробили на господарку квартири велике враження. Вона розговорилася

- Будь ласка, будь ласка, от перші двері ліворуч, а там… зараз… Він так незабаром пішов від нас. Ну, скажемо, розтрата. Сказав би мені про це. Ви знаєте, які наші капітали, коли віддаєш квартири внайми холостякам. Але які-небудь шістсот-сімсот рублів я б могла зібрати й внести за нього. Якби ви знали, що це був за дивовижна людина, пані. Вісім років я його тримала на квартирі, і він здавався мені зовсім не квартирантом, а рідним сином

Відразу в передній був стілець, і Віра опустилася на нього

- Я друг вашого покійного квартиранта, - сказала вона, підбираючи кожне слово до слова. - Розповідайте мені що-небудь про останні мінути його життя, про те, що він робив і що говорив

- Пані, до нас прийшли два пани й дуже довго розмовляли. Потім він пояснив, що йому пропонували місце керуючого в економії. Потім пан Ежий побіг до телефону й повернувся такий веселий. Потім ці два пани пішли, а він сів і став писати лист. Потім пішов і опустив лист у ящик, а потім ми чуємо, нібито з дитячого пістолета вистрілили. Ми ніякої уваги не звернули. О сьомій годині він завжди пив чай. Лукера-Прислуга - приходить і стукається, він не відповідає, потім ще раз, ще раз. І от повинні були зламати двері, а він уже мертвий

- Розповідайте мені що-небудь про браслет, - наказала Віра Миколаївна

- Ах, ах, ах, браслет - я й забула. Чому ви знаєте? Він, перед тим як написати лист, прийшов до мене й сказав: “Ви католичка?” Я говорю: “Католичка”. Тоді він говорить: “У вас є милий звичай - так він і сказав: милий звичай - вішати на зображення матки боски кільця, намиста, подарунки. Отож виконаєте моє прохання: ви можете цей браслет повісити на ікону?” Я йому обіцяла це зробитися

- Ви мені його покажете? - запитала Віра

- Прошу, прошу, пані. От його перші двері ліворуч. Його хотіли сьогодні відвезти в анатомічний театр, але в нього є брат, так він упросив, щоб його поховати по-христианску. Прошу, прошу

Віра зібралася із силами й відкрила двері. У кімнаті пахнуло ладаном і горіли три воскові свічі. Навскіс кімнати лежав на столі Жовтків. Голова його спочивала дуже низько, точно навмисно йому, трупу, якому однаково, підсунули маленьку м’яку подушку. Глибока важливість була в його закритих очах, і губи посміхалися блаженно й безтурботно, начебто б він перед расставаньем з життям довідався якусь глибоку й солодку таємницю, що дозволила все людське його життя. Вона згадала, що те ж саме умиротворене вираження вона бачила на масках великих страждальців - Пушкіна й Наполеона

- Якщо накажете, пані, я піду? - запитала стара жінка, і в її тоні почулося щось надзвичайне інтимне

- Так, я потім вас покличу, - сказала Віра й зараз же вийняла з маленької бічної кишені кофточки більшу червону троянду, підняла небагато нагору лівою рукою голову трупа, а правою рукою поклала йому під шию квітка В цю секунду вона зрозуміла, що та любов, про яку мріє кожна жінка, пройшла повз неї. Вона згадала слова генерала Аносова про вічну виняткову любов - майже пророчі слова. І, розсунувши в обидва боки волось и на чолі мерця, воно міцно стисла руками його скроні й поцілувала його в холодне, вологе чоло довгим дружнім поцілуємося

Коли вона йшла, то господарка квартири звернулася до неї влесливим польським тоном

Pages: 1 2

Збережи - » А. И. Куприн. Вибрані праці - Гранатовий Браслет (епілог) . З'явився готовий твір.