А. И. Куприн. Вибрані праці – Гранатовий Браслет (частина 4)

Ганна з Бахтинским ішли спереду, а позаду їх, кроків на двадцять, комендант під руку з Вірою. Ніч була так чорна, що в перші мінути, поки очі не притерпілися після світла до темряви, доводилося навпомацки ногами відшукувати дорогу. Аносов, що зберіг, незважаючи на роки, дивну пильність, повинен був допомагати своїй супутниці. Час від часу він ласкаво погладжував своєю великою холодною рукою руку Віри, що легко лежала на згині його рукава

- Смішна ця Людмила Львівна, – раптом заговорив генерал, точно продовжуючи вголос плин своїх думок. – Скільки разів я в житті спостерігав: як тільки стукне дамі під п’ятдесят, а особливо якщо вона вдова або стара дівка, те так і тягне неї біля чужої любові покрутитися. Або шпигує, зловтішається й бреше, або лізе влаштовувати чуже щастя, або розводить словесний гуммиарабик щодо піднесеної любові. А я хочу сказати, що люди в наш час розучилися любити. Не бачу теперішньої любові. Та й у мій час не бачив!

- Ну як же це так, дідусь? – м’яко заперечила Віра, потискуючи злегка його руку. – Навіщо обмовляти? Ви адже самі були одружені. Виходить, все-таки любили?

- Рівне нічого не виходить, дорога Верочка. Знаєш, як женився? Бачу, сидить біля мене свіже дівчисько. Дихає – груди так і ходять під кофточкою. Опустить вії, довгі-довгі такі, і вся раптом спалахне. І шкіра на щоках ніжна, шейку біла така, безневинна, і руки мяконькие, тепленькі. Ах ти, чорт! А отут тато-мама ходять навколо, за дверима підслухують, дивляться на тебе смутними такими, собачими, відданими очами. А коли йдеш – за дверима отакі швидкі поцелуйчики… За чаєм ніжка тебе під столом начебто ненавмисно торкне… Ну й готово. “Дорогою Микита Антонич, я прийшов до вас просити руки вашої дочки. Повірте, що ця свята істота…” А в тата вже й ока мокрі, і вуж цілуватися лізе… “Милий! Я давно догадувався… Ну, дай вам бог… Дивися тільки бережи цей скарб…” І от через три місяці святий скарб ходить у затріпаному капоті, туфлі на босу ногу, волосенки ріденькі, нечесані, у папільйотках, з денщиками собачится, як куховарка, з молодими офіцерами ламається, сюсюкає, взвизгивает, закочує ока. Чоловіка чомусь на людях називає Жаком. Знаєш, етак у ніс, з растяжкой, томно: ” А-А-Ак”. Марнотратка, акторка, нечупара, жадібна. І ока завжди брехливі-брехливі… Тепер усе пройшло, уляглося, втряслося. Я навіть цьому актеришке в душі вдячний… Слава богові, що дітей не було…

- Ви простили їм, дідусь?

- Простив – це не те слово, Верочка. Перший час був як скажений. Якби тоді побачив їх, звичайно, убив би обох. А потім по-немногу відійшло й відійшло, і нічого не залишилося, крім презирства. І добре. Позбавив бог від зайвого пролиття крові. І крім того, уник я загальної долі більшості чоловіків. Що б я був таке, якби не цей мерзенний випадок? В’ючний верблюд, ганебний потатчик, приховувач, дійна корова, ширма, якась домашня необхідна річ… Немає! Усе на краще, Верочка.

- Ні, ні, дідусь, у вас все-таки, простите мене, говорить колишня образа… А ви свій нещасний досвід переносите на все людство. Візьміть хоч нас із Васею. Хіба можна назвати наш шлюб нещасливим?

Аносов досить довго мовчав. Потім простягнув неохоче:

- Ну, добре, скажемо – виключення.. Але от у більшості-те випадків чому люди женяться? Візьмемо жінку. Соромно залишатися в дівчинах, особливо коли подруги вже повиходили заміж. Важко бути зайвим ротом у сім’ї Бажання бути господаркою, главною в будинку, дамою, самостійної… До того ж потреба, прямо фізична потреба материнства, і щоб почати вити своє гніздо. А в чоловіка інші мотиви. По-перше, утома від неодруженого життя, від безладдя в кімнатах, від трактирних обідів, від бруду, недокурків, розірваного й розрізненої білизни, від боргів, від безцеремонних товаришів, та інше та інше. По-друге, почуваєш, що сім’єю жити вигідніше, здоровее й ощадливіше. По-третє, думаєш: от підуть детишки, – я – те вмру, а частина мене все-таки залишиться на світі… щось начебто ілюзії безсмертя. По-четверте, спокуса безвинності, як у моєму випадку. Крім того, бувають іноді й думки про придане. А де ж любов-те? Любов безкорислива, самовіддана, що не чекає нагороди? Та, про яку сказане – “сильна, як смерть”? Розумієш, така любов, для якої зробити будь-який подвиг, віддати життя, піти на мучення – зовсім не праця, а одна радість Постій, постій, Віра, ти мені зараз знову хочеш про твого Васю? Право ж, я його люблю. Він гарний хлопець. Почім знати, може бути, майбутнє й покаже його любов у світлі великої краси. Але ти зрозумій, про яку любов я говорю. Любов повинна бути трагедією. Найбільшою таємницею у світі! Ніякі життєві зручності, розрахунки й компроміси не повинні її стосуватися

- Ви бачили коли-небудь таку любов, дідусь? – тихо запитала Віра

- Ні, – відповів старий рішуче. – Я, щоправда, знаю два випадки схожих. Але один був продиктований дурістю, а іншої… так… якась кислота… одна жалість.. Якщо хочеш, я розповім. Це недовго.

- Прошу вас, дідусь

- Ну, от. В одного полку нашої дивізії (тільки не в нашім) була дружина полкового командира. Пика, я тобі скажу, Верочка, преєстві нная. Кощава, руда, довга, худюча, ротастая… Штукатурка з її так і сипалася, як зі старого московського будинку. Але, розумієш, отака полкова Мессалина: темперамент, владність, презирство, до людей, пристрасть до розмаїтості. Вдобавок-Морфіністка

И от один раз, восени, надсилають до них у полк новоспеченого прапорщика, зовсім жовторотого горобця, тільки що з військового училища. Через місяць цей старий кінь зовсім опанував ім. Він паж, він слуга, він раб, він вічний кавалер її в танцях, носить її віяло й хустка, в одному мундирчике вискакує на мороз кликати її коней Жахлива це штука, коли свіжий і чистий хлопчисько покладе свою першу любов до ніг старої, досвідченої й властолюбної розпусниці. Якщо він зараз вискочив непошкоджений – однаково в майбутньому вважай його загиблої. Це-Штамп на все життя

До різдва він їй уже набрид. Вона повернулася до однієї зі своїх колишніх, випробуваних пасій. А він не міг. Ходить за нею, як примара. Змучився весь, схуд, почорнів. Говорячи високим штилем – “смерть уже лежала на його високому чолі”. Ревнував він її жахливо. Говорять, цілі ночі простоював під неї вікнами

И от один раз навесні влаштували вони в полицю якусь маївку або пікнік. Я і її і його знав особисто, але при цьому події не був. Як і завжди в цих випадках, було багато випите. Назад верталися вночі пішки але полотну залізниці. Раптом назустріч їм іде товарний поїзд. Іде дуже повільно нагору, по досить крутому підйомі. Дає свистки. І от, тільки що паровозні вогні порівняли з компанією, вона раптом шепотить на вухо прапорщикові: “Ви все говорите, що любите мене. Але ж, якщо я вам накажу – ви, напевно, під поїзд не кинетеся”. А він, ні слова не відповівши, бігцем – і під поїзд. Він-Те, говорять, вірно розрахував, саме між передніми й задніми колісьми: так би його акуратно навпіл і перерізувало. Але якийсь ідіот здумав його втримувати й відштовхувати. Так не подужав. Прапорщик як вчепився руками за рейки, так йому обидві кисті й відітнуло

- Ох, який жах! – викликнула Віра

- Довелося прапорщикові залишити службу. Товариші зібрали йому деякі деньжонки на виїзд. Залишатися-Те в місті йому був незручно: живий докір перед очами і їй, і всьому полку. І пропала людина… самим підлим образом… Став жебрачкою… змерзнув десь на пристані Впетербурге.

А інший випадок був зовсім жалюгідний. І така ж жінка була, як і перша, тільки молода й гарна. Дуже й дуже недобре поводилася. На що вуж ми легко дивилися на ці домашні романи, але навіть і нас жолобило. А чоловік – нічого. Усе знав, усе бачив і мовчав. Друзі натякали йому, а він тільки руками відмахувався. “Залишіть, залишіть… Не моя справа, не моя справа… Нехай тільки Леночка буде щаслива!..” Такий дурень!

Під кінець зійшлася вона накрепко з поручиком Вишняковим, субалтерном з ихней роти. Так утрьох і жили у двумужественном шлюбі – точно це самий законний вид шлюбу. А отут наш полк рушили на війну. Наші дами проводжали нас, проводжала й вона, і, право, навіть дивитися було совісно: хоча б для пристойності глянув разок на чоловіка, – ні, повісилася на своєму поручику, як чорт на сухій вербі, і не відходить. На прощання, коли ми вже сіли у вагони й поїзд рушив, так вона ще чоловікові вслід, безстидниця, крикнула: “Помни ж, бережи Володю! Якщо що-небудь із ним трапиться – піду з будинку й ніколи не повернуся. І дітей заберу”.

Ти, може бути, думаєш, що цей капітан був яка-небудь ганчірка? розмазня? стрекозиная душу? Нітрохи. Він був хоробрим солдатом. Під Зеленими Горами він шість разів водив свою роту на турецький редут, і в нього від двохсот чоловік залишилося тільки чотирнадцять. Двічі поранений – він відмовився йти на перев’язний пункт. От він був якою. Солдати на нього богові молилися

Але вона веліла… Його Леночка йому веліла!

Pages: 1 2

Збережи - » А. И. Куприн. Вибрані праці – Гранатовий Браслет (частина 4) . З'явився готовий твір.

А. И. Куприн. Вибрані праці – Гранатовий Браслет (частина 4)





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.