А. И. Куприн. Вибрані праці – Гранатовий Браслет (частина 3)

Спешников, віце-губернатор і полковник Понамарев давно вже виїхали, обещав надіслати коней назад зі станції трамвая за комендантом. гості, Що Залишилися, сиділи на терасі. Генерала Аносова, незважаючи на його протести, сестри змусили надягти пальто й укутали його ноги теплим пледом. Перед ним стояла пляшка його улюбленого червоного вина Pommard, поруч із ним по обидва боки сиділи Віра й Ганна. Вони дбайливо доглядали за генералом, наповнювали важким, густим вином його тонка склянка, присували йому сірника, нарізали сир і так далі. Старий комендант мружився від блаженства

- Так-З… Осінь, осінь, осінь, – говорив старий, дивлячись на вогонь свічі й задумливо погойдував головою. – Осінь. От і мені вуж настав час збиратися. Ах, жаль-те як! Тільки що настали червоні денечки. Отут би жити так жити на березі моря, у тиші, спокойненько…

- И пожили б у нас, дідусь, – сказала Віра

- Не можна, мила, не можна. Служба… Відпустка скінчилася… А що говорити, добре б було! Ти подивися тільки, як троянди-те пахнуть… Звідси чую. А влітку в жари жоден квітка не пахнула, тільки біла акація… та й та цукерками

Віра вийняла з вазочки дві маленькі троянди, рожев і кармінну, і всунула їх у петлицю генеральського пальто

- Спасибі, Верочка. – Аносов нагнув голову до борта шинелі, понюхав квіти й раптом посміхнувся славною старечою посмішкою

- Прийшли ми, пам’ятаю я, у Букарест і розмістилися по квартирах. От якось іду я по вулиці. Раптом повіяв на мене сильний рожевий захід, я зупинився й побачив, що між двох солдатів коштує прекрасний кришталевий флакон з рожевим маслом. Вони змазали вже їм чоботи й також рушничні замки. “Що це у вас таке?” – запитую. “Якесь масло, ваше високоблагородіє, клали його в кашу, так не годиться, так і б’є рот, а пахне воно добре”. Я дав їм карбованець, і вони із задоволенням віддали мені його. Масла вже залишалося не більше половини, але, судячи з його дорожнечі, було ще, принаймні, на двадцять червінців. Солдати, будучи задоволені, додали: “Так от ще, ваше високоблагородіє, якийсь турецький горох, скільки його не варили, а все не подається, проклятий”. Це був кава; я сказав їм: “Це тільки годиться туркам, а солдатам нейдет”. До счастию, опіуму вони не наїлися. Я бачив у деяких місцях його коржа, затоптані вгрязи.

- Дідусь, скажіть відверто, – попросила Ганна, – скажіть, випробовували ви страх під час боїв? Боялися?

- Як це дивно, Анночка: боявся – не боявся. Зрозуміла справа – боявся. Ти не вір, будь ласка, тому, хто тобі скаже, що не боявся й що свист куль для нього сама солодка музика. Це або псих, або хвалько. Все одинаково бояться. Тільки один весь від страху розкисає, а іншої себе тримає в руках. І бачиш: страх-те залишається завжди той самий, а уменье тримати себе від практики все зростають; звідси й герої й хоробрі. Так-Те. Але злякався я один раз ледве не до смерті

- Розповідайте, дідусь, – попросили в один голос сестри. Вони дотепер слухали оповідання Аносова з тим же захватом, як і в їхньому раннім дитинстві. Ганна навіть мимоволі зовсім по-детски розставила лікті на столі й уклала підборіддя на складені п’яти долонь. Була якась затишна принадність у його неквапливому й наївному оповіданні. І самі звороти фраз, якими він передавали свої військові спогади, приймали в нього мимоволі дивний, незграбний, трохи книжковий характер. Точно він розповідав по якімсь милому, древньому стереотипу

- Оповідання дуже короткий, – відгукнувся Аносов. – Це було на Шипке, узимку, уже після того, як мене контузили в голову. Жили ми в землянці, учотирьох. От отут-те із мною й трапилася страшна пригода. Один раз поутру, коли я встав з постелі, представилося мені, що я не Яків, а Микола, і ніяк я не міг себе перезапевнити в тім. Примітивши, що в мене робиться потьмарення розуму, закричав, щоб подали мені води, помочив голову, і розум мій відвертав

- Уявляю, Яків Михайлович, скільки ви там перемог одержали над жінками, – сказала піаністка Женни Рейтер. – Ви, мабуть, змолоду дуже гарні були

- ПРО, наш дідусь і тепер красень! – викликнула Ганна

- Красенем не був, спокійно посміхаючись, сказав Аносов. – Але й мною теж не гидували. От у цьому ж Букаресте був дуже зворушливий випадок. Коли ми в нього вступили, то жителі зустріли нас на міській площі з пушечною пальбою, від чого постраждало багато віконець; але ті, на яких поставлена була в склянках вода, залишилися непошкоджені. А чому я це довідався? А от чому. Пришедши на відведену мені квартиру, я побачив на віконці варту низеньку клітинку, на клітинці була великого розміру кришталева пляшка із прозорою водою, у ній плавали золоті рибки, і між ними сиділа на примосточке канарка. Канарка у воді! – це мене здивувало, але, оглянувши, побачив, що в пляшці дно широко й втиснене глибоко в середину, так год те канарка вільно могла влітати туди й сидіти. Після цього зізнався сам собі, що я дуже нездогадливий

Увійшов я в будинок і бачу прехорошеньку болгарочку. Я пред’явив їй квитанцію на постій і до речі вуж запитав, чому в них цілі стекла після канонади, і вона мені пояснила, що це від води. А також пояснила й про канарку: до чого я був некмітливий!.. І от серед розмови погляди наші зустрілися, між нами пробігла іскра, подібна електричної, і я відчув, що закохався відразу – полум’яно й безповоротно.

Старий замовчав і обережно потягнув губами чорне вино

- Але адже ви все-таки порозумілися з нею потім? – запитала піаністка

- Гм… звичайно, порозумілися… Але тільки без слів. Це відбулося так…

- Дідусь, сподіваюся, ви не змусите нас червоніти? – помітила Ганна, лукаво сміючись

- Ні, ні, – роман був самий пристойний. Чи бачите, усюди, де ми зупинялися на постій, міські жителі мали свої виключення й додатки, але в Букаресте так коротко обходилися з нами жителі, що коли один раз я став грати на скрипці, то дівчини негайно нарядилися й прийшли танцювати, і такий звичай повівся на кожний день

Один раз, під час танців, увечері, при висвітленні місяця, і ввійшов у сенци, куди зникла й моя болгарочка. Побачивши мене, вона стала причинятися, що перебирає сухі пелюстки троянд, які, треба сказати, тамтешні жителі збирають цілими мішками. Але я обійняв її, пригорнув до свого серця й кілька разів поцілувався

З тих пор щораз, коли був місяць на небі із зірками, поспішав я до улюбленої моїй і всі денние турботи на час забував з нею. Коли ж пішов наш похід з тих місць, ми дали один одному клятву у вічній взаємній любові й попрощалися назавжди.

- И всі? – запитала розчаровано Людмила Львівна

- А чого ж вам більше? – заперечив комендант

- Ні, Яків Михайлович, ви мене вибачите – це не любов, а просто бивуачное пригода армійського офіцера

- Не знаю, мила моя, їй-богу, не знаю – любов це була або інше почуття

- Так немає… скажіть… невже справді ви ніколи не любили теперішньою любов’ю? Знаєте, такою любов’ю, що… ну, що… словом… святою, чистою, вічною любов’ю… неземний… Невже не любили?

- Право, не зумію вам відповісти, – зам’яв старий, піднімаючись із крісла – Мабуть, не любив. Спочатку все було ніколи: молодість, гульби, карти, війна. Здавалося, кінця не буде життя, юності й здоров’ю А потім оглянувся – і бачу, що я вже руїна.. Ну, а тепер, Верочка, не тримай мене більше. Я распрощаюсь. Гусар, – звернувся він до Бахтинскому, – ніч тепла, пойдемте-ка назустріч нашому екіпажу

- И я піду з вами, дідусь, – сказала Віра

- И я, – підхопила Ганна

Перед тим як іти. Віра підійшла до чоловіка й сказала йому тихо:

- Мабуть подивися… там у мене в столі, у шухлядці, лежить червоний футляр, а в ньому лист. Прочитай його.

Pages: 1 2

Збережи - » А. И. Куприн. Вибрані праці – Гранатовий Браслет (частина 3) . З'явився готовий твір.

А. И. Куприн. Вибрані праці – Гранатовий Браслет (частина 3)





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.